Вона приїхала в кабріолеті за дві години до заходу сонця. Високі коні, раз по раз переступаючи тонкими породистими ногами, терпляче стоять на запльованій насінням зупинці поміж заклопотаних маршруток. Відвертають довгі розумні голови від вихлопних газів і тютюнового диму. Вона чекає з опущеною вуалькою, руки в мережаних рукавичках спокійно лежать на колінах. Те ж саме місто. Хтозна, можливо, цього року все буде інакше.
Ще місяць тому одного по-особливому ясного вечора вона надіслала сюди звістку про свій приїзд: відкоркувала кришталевий флакончик, який завжди має при собі, і дала вітрові понюхати з нього. Як і кожного разу, той спитався:
– Думаєш, треба?
– Мене мають зустріти.
– Але ж....
– Пусте.
А місто і справді те ж саме: та сама суміш старовини і модерну. Може, трохи більше модерну. Може, трохи менше старих людей. Десь там серед них лишився і той, хто давним-давно рік за роком її зустрічав.
Зупинка жила власним нехитрим життям, сумлінно виконуючи свої обов’язки перед містом. Грюкали двері тролейбусів, в кіосках продавали газети, шоколадки і презервативи. Хтось поспішав додому: на одній руці – дитина, в другій – хліб. Хтось пив пиво. Студенти-першокурсники дивувалися Великому Містові. Бомжі мирно дрімали. А сонце падало нижче і нижче, і коні стали все частіше оглядатися на хазяйку: може досить? може поїдемо? що з того, що цей день – єдиний у році, коли можливе все? нас ніхто не бачить і не побачить – чи варто чекати до останньої хвилини, аби переконатися в цьому? Як скажеш.

Старий наглухо позачиняв вікна своєї квартири на другому поверсі. Останній місяць він почувався все гірше і гірше. Не помогало вже ні вечірнє сонце, ні старі книжки, ні Гайдн. По-буденному втомлено, без жодних емоцій, подумав: “Наступної осені я вже не побачу”. Пішов було до дверей, але зловив себе на тому, що не пам’ятає, для чого зібрався виходити надвір. Вигуляти спанієля? Пес вже бозна-відколи привчився гуляти сам. Випустив, зачинив за ним двері, сів у крісло.

Вітер тулився до коліс, лоскотав коням боки, поглядаючи на її мідні кучері під широким капелюшком. Не міг зловити її погляду, але відчував: вона дуже спокійна – і дивувався цьому. Раптом помітив хлопчика. Малий дивився просто на них, і в його очах – вітер добре знав такі очі – був той самий, поки ще дитячий безмовний захват, котрий згодом переросте у щасливе усвідомлення свого призначення, своєї причетності, своєї відданості – на все життя, без питань і сумнівів. Без можливості іншого вибору.
– Там малий, ти бачиш? Може...
– Я бачу.
– Я думаю, це...
– Залиш нас.
Стало дуже тихо. Малий зробив крок вперед, схилив голову, а тоді зовсім по-дорослому подав руку тій, що зібралася виходити. Гойднулась підніжка під тонким шнурованим черевичком. А довколишні клени в єдинім пориві скинули все своє листя під її перший крок.
На другому поверсі старий кокер-спанієль марно скавулів і дерся до дверей своєї квартири.
осінь 2002

Вона таки повернулася сюди пару десятків років потому. Іншими кіньми, і майже в інше місто. Почасти його ще можна було впізнати – за назвами вулиць, за найстарішими церквами, за розташуванням (але не виглядом) двірця.
Всі минулі сотні років видавалися мізерними у порівнянні з останніми кількома десятками. У певні періоди час збігає швидше, казав хтось колись. Зрештою, неважливо, хто. Важливіше – коли.
Себе вона завжди ставила понад часом. Так і було. Змінювалося все, крім осені. Кабріолета, коней, запаху, Вітру і когось, хто її зустрічав.
Інша міська зупинка, хоча з доволі схожими функціями. Коні бездоганно об'їжджені, хоча й не вміють говорити. Замість мережаних рукавичок і капелюшка – окуляри від сонця на півобличчя (коням, зрештою, однаково). Кабріолет той самий, іншого не схотіла. Сказала тоді, сперечаючись: "Йому ще їздити і їздити", а сама себе перепитала: "Чи?".
Вітру нема. Є запах. Запахів загалом багато, знайомих і ні, але є один, який дає тло решті. Не дає загубитись.
Єдиний день у році, – так, здається, казали ті коні, що давно вмерли, – єдиний день, коли можна вибирати і коли можливе все? Далеко не єдиний, як виявилося, і все ж особливий. Бо решта днів – це як хто зможе і зуміє, а цей – гарантований. Подарунковий.
Чого приїхала?
– Чого приїхала? – міг би спитати Вітер, якби був поруч.
Нікому питати і нічого відповісти, за великим рахунком. Приїхала, бо згадала звичку. Бо є цей день, який є обов'язково, незалежно від того, приїде в нього хтось, чи ні. Зустріне хтось, чи ні. Бо є ця (або інша така ж) зупинка. Бо є запах. Бо немає кінця цій історії.
осінь 2006